Быстрый поиск:
  
   Дополнительные условия поиска   
 
 • Решить задачу
 • Решённые задачи
 • Добавить реферат
 • Учебники
 • Шпаргалки
 • Рекомендовать другу
 • Как искать реферат
 • Сделать стартовой
 • Добавить в избранное
 • Репетиторы
 • Вниманию преподавателей
 • Форум
 • Рекламодателям
 • Контакты
Сайт referat-center.com – это Центральная коллекция рефератов сети Интернет. Наиболее полное, наиболее широкое и притом бесплатное собрание рефератов, контрольных, лабораторных, курсовых, дипломных работ на украинском, русском и других языках! А также учебников и шпаргалок.
Еще – это уникальная возможность быстро получить решение любой задачи по любому предмету!
И еще – это квалифицированные преподаватели и репетиторы, которые всегда окажут Вам помощь.
А еще – это общение, знакомства и много других интересных вещей…
Информация  о  работе
Название: Олесь Янчук - останній гайдамака одещини
Область знаний: история Украины
Категория: курсовая/ дипломная работа
Язык: украинский
Размер файла: 320 Кб
Дата поступления: 07.10.2009
Скачать  работу


Место для Вашей рекламы

Внимание!  В режиме предварительного просмотра возможно неверное отображение таблиц, формул, форматирования текста.

 

 

 

 

 

 

ОЛЕСЬ  ЯНЧУК

 

 

 

 

 

 

 

ОСТАННІЙ ГАЙДАМАКА ОДЕЩИНИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

        Однією з найменш досліджених сторінок української історії ХХ сторіччя є селянський антибільшовицький повстанський рух 1918-1923 років. Радянська пропаганда залишила нащадкам саркастично-зневажливий портрет українського повстанця, втілений у образ бандита Попондопуло з відомого кінофільму «Свадьба в Малиновке». Єдине питання, яке виникає у глядача під-час перегляду кінострічки – чому ж більшовицька влада і «доблестная Красная армия»* не могла впоратись із такими, здавалося б, нікчемами і п`яницями ще аж три роки (!) після того, як здолала регулярні, добре вишколені й озброєні армії Антона Денікіна, Петра Врангеля та Симона Петлюри? Відповідь настільки очевидна, що додаткових пояснень не потребує.

       Упродовж довгих десятиліть комуністична влада намагалася стерти з народної пам`яті образ селянина-повстанця, який після поразки визвольних змагань за волю України 1917-1921 років взяв до рук зброю аби боронити рідну землю і власну оселю. Примусова колективізація, три жахливих голодомори і кілька хвиль репресій таки навчили селянина тримати язика за зубами, але не змогли вбити в ньому пам`ять про тих, хто стікаючи кров`ю до останнього боровся з поневолювачем, не шкодуючи живота свого рятував земляків від голодної смерті. Зібравшись увечері під свічкою, споживаючи десятьма потами і мозолями зароблену хлібину, селяни потайки оповідали дітям про 1920-ті роки, коли українська нація, хоч і ненадовго, спромоглася відродити оспівану Кобзарем гайдамаччину…

_______________

 

·                    Красна армія не була українським військом. Крім того, мова її документів та написи на більшості прапорів дають підстави порушити усталені мовні форми (червоноармійці, Червона армія). Тому тут і далі стосовно більшовицьких вояків та їх військових формацій вживаються словосполучення “красноармійці”, “Красна армія”. Із червоних формувань в Україні було лише Червоне козацтво (створене на противагу Вільному Козацтву) і Червона Українська Галицька Армія.

2

 

       Збираючи матеріали для монографії про український військовий і повстанський рух на Одещині в 1917-1923 роках ХХ століття, авторові цих рядків час від часу потрапляли до рук документи і спогади, в яких часто згадувалося ім`я хороброго ватажка повсталих селян північних районів  Одеської губернії отамана Семена Заболотного – чи не найбільшої постаті повстанського руху Одещини.

        Сьогодні навряд чи знайдеться хоч один науковець, який зможе бодай що-небудь розповісти про цю постать. Хоча на початку 1920-х років на півдні важко було знайти людину, яка б не чула про отамана С. Заболотного. Це ім`я гриміло всюди. Про нього було написано книгу, знято повнометражну кінострічку – річ нечувана, коли врахувати, що українське совєтське* кіно було лише в самому зародку [1]. Важко повірити, але далеко не кожному з червоних командирів – переможців у війні України з Совєтською Росією, надавалося стільки уваги. Ще й сьогодні, від похилого віку селян Балтського і Ананьївського районів, можна почути дивні, сповнені легенд і неймовірних пригод, розповіді про останнього гайдамаку Одещини. То хто ж він був, цей славнозвісний отаман?..

 

3

 

       Достовірних     документів     про     життя      отамана 

С. Заболотного до початку його повстанської діяльності, на    жаль,    відшукати    не    вдалося.     Відомо,    що    в 

______________

 

* В сучасній історичній літературі ще й досі органи влади більшовиків називають Радами, а установи – радянськими. На нашу думку таке написання є вкрай неправильним, оскільки Радами звалися органи української влади (Центральна Рада, Рада Республіки тощо), а органи більшовиків звалися, у більшості випадків російською мовою, Совєтами. Тому тут і далі стосовно більшовицьких органів влади і управління нами вживаються слова “совєт”, “совєтський”.

Державному архіві Служби безпеки України зберігається карна справа отамана Заболотного, до якої, однак, за свідченнями найвідомішого сучасного дослідника повстанського руху 1920-х років в Україні Романа Коваля, досі немає вільного доступу. Тому на сьогодні проблемою є навіть встановлення справжнього імені ватажка, оскільки у більшості авторитетних джерел він фігурує саме як “отаман Заболотний”. У фондах колишнього архіву Одеського обласного комітету КПУ (нині фонд Державного архіву Одеської області (ДАОО) – О.Я.) зберігаються копії листівок,     відозв     і     звернень     отамана,     підписані

“С. Заболотний”. Совєтський письменник Дмитро Бузько, автор написаної і виданої 1924 року повісті “Лісовий звір”, присвяченої отаманові Заболотному, протягом усієї своєї необ`єктивної і неприхильної оповіді, що має понад 150 сторінок, ім`я отамана згадує лише раз, називаючи його Семеном Федоровичем [2]. Згадуваний нами вище Роман Коваль, посилаючись на спогади доньки брата партизана, які знаходяться в його особистому архіві, стверджує, що братів Заболотних було двоє – Семен, який був отаманом, і Архип [3]також повстанець. Це ж підтверджує і Ганна Скрипка, племінниця отамана Якова Кощового – бойового побратима Заболотного, але вона стверджує, що Семен і Архип – не рідні брати (напевне дво- або троюрідні – О.Я.) [4]. А інший дослідник повстанського руху на Поділлі - Костянтин Завальнюк, стверджує, що отамана звали Семен Якович [5]. Це дає підставу вважати, що насправді звали його, все ж таки, Семеном, що є найбільш вірогідним.

       З єдиної фотографії С.Заболотного на нас дивиться молода, років 25-30 людина, з татарськими рисами обличчя – чорний, по-козачому закручений чуб, високе чоло, відверті, але пронизливі очі, вилицювате лице, на якому прочитується відвага і рішучість, міцно стиснуті губи з тонким вусом…

       Сучасники отамана оповідають, що він народився 1892 (за іншими джерелами 1894 [5]) року в селі Тридуби Кривоозерського району (нині Миколаївська область) у родині волосного писаря. Родина Заболотних жила заможно [4]. Д. Бузько стверджує, що майбутній отаман закінчив школу садівництва (імовірніше за все в Балті, Одесі чи Тирасполі – О.Я.), служив єфрейтором у кінній гвардії російської армії, брав участь у Першій світовій війні, де відзначився хоробрістю.

       Лютнева       революція       1917       року       висунула 

С. Заболотного в число найбільш знаних людей повіту – односельчани поважали його за те, що був серед ініціаторів справедливого розподілу між селянами колишніх поміщицьких земель. Принципове відстоювання прав трудящого люду додавали йому авторитету і підтримки населення.

       Можна припустити, що свої перші загони Семен Заболотний почав формувати ще в середині 1918 року, у добу становлення Вільного Козацтва, коли Україна вперше запалала полум`ям народних повстань, викликаних невдоволенням селянства реквізиціями, які проводили німецько-австрійські війська. Селянство, яке ще рік тому поділило між собою поміщицькі землі і реманент, не бажало повернення старого ладу і готове було збройно боронити відвойовані революційним шляхом права.

       1919 року Семен Заболотний вже фігурує у документах як командир полку Чорних гайдамаків [5], ватажок Балтсько-Ольгопільського повстанського загону, а згодом полковник, “Комдив-4” – керівник П`ятого району (Балтський та Ольгопільський повіти, почасти Брацлавщина й Гайсинщина) Південної повстанської групи, організатор і командир Наддніпрянської бригади 4 повстанської дивізії війська УНР [3]. На цей же час припадають і найраніші архівні свідчення про діяльність отамана.

       Під час звільнення 1919 року загоном С. Заболотного міста Ольгополя відбулася зустріч між повстанським отаманом та його двоюрідним дядьком, всесвітньовідомим українським вченим, професором Данилом Кириловичем Заболотним, який від січня до серпня 1919 року очолював “народный комиссариат охраны здоровья” Ольгопільського повіту Подільської губернії. “Очистивши місто від більшовиків, отаман Заболотний зайшов у комісаріат охорони здоров`я і зустрівся зі своїм дядьком, який не втік, як інші совєтські службовці. Розмова точилася близько години. Про що говорили – ніхто не знає. Відомо, що отаман Заболотний оголосив своїм козакам, що за службу більшовикам професора Заболотного повинні прилюдно покарати шомполами.

       Коли більшовики повернулися в місто і дізнались, що професор Заболотний покараний за співпрацю з ними, вони підняли шалений пропагандивний галас.

       З часом мій батько, - розповідає професор Гнат Западнюк, - а він тоді очолював Ольгопільський повітовий комісаріат освіти, запитав у Данила Кириловича, як піднялася рука у отамана Заболотного на славетного вченого та ще й старшого віку родича? Професор посміхнувся і сказав, що так треба було зробити, щоб більшовики не мали підстав звинувачувати його у зв`язках з “петлюровской бандой”. Тому й били його козаки легенько, кілька разів, аби лиш побачили люди” [6].

       Зоряний час Семена Заболотного настає 1920 року, в період встановлення на Одещині “власти Советов”. Якщо раніше найголовніші революційні події відбувалися лише по великих промислових містах, мало торкаючи село, то утвердження совєтської влади заторкнуло селянина безпосередньо, вразило саму душу віками гнобленого господаря і трудівника землі.

       Однією з причин цього була велика концентрація красноармійських частин в Україні, які не лише витрушували з селянина останні зернини важко здобутого в час громадянської війни врожаю, але й жорстоко знущалися з нього, караючи за непослух новій владі та протидію політиці більшовиків на селі. У листі членам Ради праці та оборони Ленін, прагнучи зламати опір більшовикам з-боку українського селянства, пропонував: “1. Військам Кавказького фронту йти пішки через всю Україну, розрахувавши маршрут так, щоб у кожну волость (з 1900 волостей України) заходити двічі, через певний проміжок часу, спочатку кінна, потім піша частина для виконання (і потім перевірки виконання) таких завдань: а) збирання продовольства; б) створення на місці, тобто в кожному селі, під охороною місцевих селян і під їх відповідальність подвійного (проти розверстки) запасу продовольства…; в) складання (і перевірка) списку “відповідальних” селян… Відповідальні селяни особисто відповідають за виконання продовольчих та інших завдань влади. Після того як військо вийде, на місцеву владу покладається спеціальне завдання (за невиконання цього завдання - розстріл): дбати про справність і цілість цього списку. 2) Для зазначених цілей в кожну військову частину додати… комісара або інструктора (зібрати 1000 чоловік, якщо треба, з Петрограда, Москви, Іваново-Вознесенська, робітників) для керівництва виконанням зазначених завдань. 3) В “упертих” волостях чи селах військові частини або організують “третє відвідування” військом, або залишаються на постій довше (до 2-х тижнів) для покарання і виправлення…”  [7].

       Цікаві свідчення про ставлення красноармійців до місцевого українського населення, взяті з архівних джерел, подає у своїй книзі “Генерал Юрко Тютюнник” Олег Шатайло [8]. Про “героїчні вчинки” більшовицьких вояків повідомлялося у наказі реввійськради за № 89 від 9 жовтня 1920 року: “Мы, революционный совет 1-й Конной армии (була передислокована в Україну з Кавказького фронту 1920 року – О.Я.), именем Российской Социалистической Советской Рабоче-Крестьянской республики объявляем: …направляясь в тыл, полки 6-й кавалерийской дивизии, 31, 32, 33, учинили ряд погромов, грабежей и убийств. Эти преступления проявлялись еще раньше отхода. Так, 18 сентября совершено было два бандитских налета на мирное население; 19 сентября – три налета; 20 сентября – девять налетов, 21 числа – шесть и 22 сентября – два налета, а всего за эти дни совершено было больше тридцати разбойничьих нападений… В местечке Любарь 29/ІХ произведен был грабеж и погром мирного населения, причем убито было 60 человек. В Прилуках, в ночь со 2 на 3/Х, тоже были грабежи, причем ранено мирного населения 12 человек, убито 21 и изнасиловано много женщин. Женщины безстыдно насиловались на глазах у всех, а девушки, как рабыни, утаскивались зверями-бандитами к себе в обозы. В Вахновке 3/Х убито 20 человек, много ранено, изнасиловано, сожжено 18 домов. При грабежах преступники не останавливались ни перед чем, и утаскивали даже у малышей-ребят детское белье… Трудовое население, встречавшее когдато ликованием первую конную армию, теперь шлет ей вслед проклятия…” [8]. Подібні свідчення не поодинокі і стосуються не лише вказаних місцевостей, але й усієї України. Природно, що така зловісна політика комуністів викликала море гніву в українського селянства.

       Крім того, почалися примусові реквізиції і продрозверстка, жорстокі грабунки, контрибуції і розстріли заручників з числа тих, хто не хотів віддавати потом і кров`ю зароблений хліб. Лише 1920 року з України більшовики вивезли щонайменше 65 мільйонів пудів хліба [8]. Село вибухнуло…

 

4

 

       У квітні 1920 року, почувши про наближення частин Армії Української народної республіки (УНР), яка в той час перебувала у Першому Зимовому поході по тилах червоних і білих окупантів (маршрут її рейду був планований з урахуванням місцевостей з потужним селянським повстанським рухом, як от Холодний Яр (отаман Чучупака), Балтівщина і Ольгопільщина (отаман Заболотний), де можна було чекати на підтримку частин Армії УНР з-боку повсталих і поповнити свої лави – О.Я.), селянство Балтського і Ананьївського повітів Одещини підняло антибільшовицьке повстання, завдаючи ударів по запіллю 45-ї і 47-ї стрілецьких дивізій Красної армії. На придушення повстання більшовики були змушені кинути значні сили, зняті з протибільшовицького українсько-польського фронту. Аби залякати повсталих карателі вщент спалили села Селіванівку, Онуфріївку, Пасицели, Липецьке і Байтали Ананьївського повіту. На допомогу повсталим командувачем рейдуючими частинами Армії УНР генералом Михайлом Омеляновичем-Павленком було направлено 3-й збірний кінний полк на чолі з сотником Олександром Вишнівським. По дорозі  українські вояки зустрічали численні фури з утікачами. Очевидці свідчать: “Плач жінок і дітей, прокльони старих справляли гнітюче враження. “Поспішайте, бо наші відходять, москалі геть усе чисто палять” – чулося з возів та від селян, що натовпом ішли назустріч колонам армії” .

       Повстанці, довідавшись, що українська кіннота вже близько, несамовито кинулися на ворога. Кіннота з`явилася вчасно – червоні були затиснуті з обох боків і майже всі порубані. “Те, що творила наша кіннота над ворогом, який палив села, важко уявити, - згадував політреферент Зимового походу В. Савенко.- З шестисот чоловік комуністичного Балтського охоронного полку вціліло 15 чоловік, з них троє зійшли з розуму…” [9].

       У квітні 1920 року повстанці Семена Заболотного після тривалого бою, в якому обидві сторони зазнали відчутних втрат, оволоділи повітовим центром Балтою. Ними було знищено багатьох комуністів у тому числі членів       Балтської       Реввійськради      П. Астратонова,

В. Вайнштейна та Ф. Крижанівського.

       17 квітня 1920 року загін отамана Семена Заболотного, за підтримки повсталих проти більшовиків селян, штурмом оволодів містом Ананьїв. Частина красноармійської залоги відступила до залізничної станції Жеребкове, де зайняла оборону. Начальник штабу Армії УНР у Зимовому поході генерал-хорунжий Юрко Тютюнник надіслав С. Заболотному підкріплення силою у 400 багнетів із 2 гарматами. Українські вояки заатакували Жеребкове і розгромили червоний загін. У бою загинуло 220 красноармійців, в тому числі 31 комуніст [10].

       Повстанці утримували Ананьїв протягом восьми діб після того, як місто залишили регулярні підрозділи Армії УНР, незважаючи на атаки 41-ї красноармійської дивізії. 25 квітня, аби не наражати місто на спалення, українські партизани відступили. Але бої продовжувались. Почали спалахувати селянські повстання і в інших повітах губернії…      

       Влітку 1920 року активність селянських заворушень посилилась у зв`язку з примусовою мобілізацією юнаків до Красної армії і конфіскаціями зібраного селянами врожаю. В одному лише Ананьївському повіті до 30 серпня 1920 року більшовицькими продзагонами було конфісковано 1,5 мільйони пудів зерна і 2 тисячі голів крупної рогатої худоби. Селяни мовчки не дивилися на цей розбій. Так у селі Павлівка цього ж повіту після конфіскації продзагонами 3237 пудів збіжжя і 630 пудів м`яса вибухнуло повстання. Воно було жорстоко придушене [11].

       Того ж літа 1920 року, під час наступу білогвардійців під командуванням генерала Шкуро, повстанські розвідники повідомили, що із Знам`янки метушливо відступають більшовики. Їх там було приблизно 3 тисячі. Вони мали багато зброї, боєприпасів, харчів та різних товарів. На загальному зібранні отаманів Івана Гонти (Іван Лютий-Лютенко), Ларіона Завгороднього та Семена Заболотного, загони яких тоді стояли в Чорному лісі, було вирішено спільними силами наскочити на червоних.

       Під час наступу більшовики, мабуть, порахували повстанців за денікінців. У паніці втікаючи, залишили все своє добро. Правда невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по українських партизанах. Повстанці червоних перемогли, але у відчайдушному, завзятому бою і з великими втратами в людях: у партизанів було біля 50 убитих і приблизно стільки ж поранених, а більшовики на побоєвищі лищили понад 200 трупів.

       Розділивши здобуті трофеї натроє, підібравши своїх убитих та поранених, повстанці рушили на свою постійну базу в Холодний Яр [12].

       Восени 1920 року з`єднання отамана Семена Заболотного оперувало у Балтському повіті. Більшовицьке партійне зведення від 16 жовтня 1920 року так повідомляло про політичне становище у вказаному повіті: “Везде банды и обстрелы продотрядов” [13] Повстанці відбивали конфісковане у селян збіжжя і худобу, повертали їх власникам, знищували документацію, нападали на загони і військові об`єкти, ліквідовували совєтський партійний аппарат, здійснювали терор щодо представників окупаційної влади і чекістів. Зведення за № 28 від 20 жовтня 1920 року констатувало, що “розверстку у Балтському, Савранському і Кривоозерському районах повністю зірвано” [13]. Безперечно, що в цьому основна заслуга належала саме з`єднанню отамана С. Заболотного. Більшовики відчули, що мають справу із серйозним противником…

 

 

 

5

 

       Разом із бойовими операціями в запіллі ворога загін Семена Заболотного провадив також широку пропагандивну роботу серед населення. Про це свідчать копії листівок і звернень, збережені у Державному архіві Одеської області. З якими ж словами звертався отаман до українського селянина? Зберігаємо правопис і мову оригіналу:

 

“ДО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

 

       Ограблений, замучений, затуманений працюючий люд України! Ти повірив більшовикам і віддав на поталу своє право, свою віру, землю, свій край, своїх синів злодіям, каторжанам і чужинцям. Вже два роки, китайці та жиди кращих синів свого народу тисячами розстрілюють, ще й десятками тисяч вивозять до Московщини: аби народ український залишився темний, щоб не було кому боронити його.

       Хліб селянин не вспіє ще впорати, робітник що-небудь зробити, як більшовики слину розпускають на їх невсипущу роботу, - обдурюють, грабують, багатіють і тікають в чужі землі.             

       Червоноармійці бачать кінець большевизму, вбивають комуністів і переходять до повстанців. Чують комуністи свою смерть, хочуть забрати хліб, щоб було чим купити мир, щоб хоч трохи ще похазяйнувати в чужій, не своїй хаті.

 

ГОДІ ТЕРПІТИ!

До роботи, Брати!

До оборони свого Краю, Прав, Віри!

Смерть злодіям-комуністам!..

Всі до зброї на допомогу повстанцям!

 

"Ломіть бадилля - Совєтську Власть –

Валіть на прах!

Нехай не буде того зілля

На наших батьківських полях!"

 

Дієва повстанська Рада.

 

Отаман Чорноморського Війська  С.Заболотний” [14].

 

       Причини, які змусили селянство взяти до рук зброю були далеко не бандитськими, як це упродовж десятиліть малювала комуністична пропаганда. Вони яскраво і об`єктивно відображені в листівці-зверненні до красноармійців, серед яких було чимало задурених селянських синів, насильно мобілізованих до Красної армії. Це звернення політвідділу загону отамана Семена Заболотного розповсюджувалась серед солдатів гарнізонів Одеської губернії. Російська мова звернення зайвий раз підтверджує, хто складав основу окупаційних військ.

“Борітеся – поборете!

 

 

ТОВАРИЩИ  КРАСНОАРМЕЙЦЫ!

Вашей грудью и кровью свергнут царизм, тысячи ваших братьев пали жертвой революции за свободу, равенство и братство угнетенных рабочих и крестьян. Уже пятый год гражданской войны льются бурные потоки крови не в борьбе с капитализмом, а с рабочими и крестьянами. С первых дней революции объявлена была власть рабочих и крестьян, во главе стали вожди пролетариата Ленин и Троцкий. Ими была провозглашена полная свобода рабочих и крестьян, - эту свободу мы видели уже пятый год. Какую же свободу мы видим? Где царство угнетенных? Мы только видим царство ненавистной кучки вожаков и вместо свергнутого самодержавия стало комиссародержавие, вся власть которого основана на кровавых чрезвычайках особых отделов, карательных отрядах и трибуналах. Российская Советская власть не внесла мир и свободу в  наши  хижины,    а  дала  нам  полную  государственную  разруху, упадок культуры, голод, болезни и разврат (тут мається на увазі пропаґоване більшовиками в перші роки радянської влади іґнорування суспільної моралі під   гаслом “Геть сором!” – О.Я.). Советская власть провозгласила широкое самоопределение всех народов, а между тем внесла полное порабощение украинской нации; вместо свободы  украинского  пролетариата  до  сих  пор  бурно  льется его кровь, потому, что Советской власти не нужна свобода братской Украины, а ея хлеб, ея природные багатства и имущество нашего ограбленного народа. Советская власть для народа создала чрезвычайки, переполненные каторжанами, палачами и жидами, которые окружили себя отрядами китайцев для расстрела трудящихся. Вот почему мы, сыны Украины, не вынесли гнета фальшивого коммунизма и объявили войну коммунистам.

       Товарищи красноармейцы! Война объявлена не вам. Вы такие же угнетенные этой властью и многие из вас уже осознали давно ея несправидливость. Вы поверили высоким и заманчивым лозунгам своих комиссаров, которые слово правды давно утопили в вашей крови и мы им объявили войну. Они ведут Вас на борьбу с нами, как с контреволюционерами. Гнусная неправда. Нет с нами в лесах генералов и помещиков. Все мы дети крестьян и рабочих Украины, все мы борцы революции и наша борьба за действительную свободу народа. Кто же виновник этой бойни? Виковники комиссары и фальшивая коммунистическая партия, которая купается в нашей крови, а вы являетесь слепым орудием для царствования кучки злодеев. Но пора положить конец этой бойне, пора открыть глаза и общими силами установить мир и братское единение. Мы бъем тех, кто идет со штыком на свободу рабочих и крестьян Украины.

       Товарищи, осознайте злодейское дело коммунистов, омойте их кровью грязное пятно революции и фальшивый коммунизм ваших комиссаров, тогда вы в нас увидите не лесных зверей и бандитов, а друзей и товарищей.

       Подай же мозолистую руку несчастный, голодный и обманутый красноармеец!

 

Дієва повстанська Рада

 

Отаман повстанських

Чорноморських козаків                  С.Заболотний” [15].

 

 

6

 

       На щастя у фондах Державного архіву Одеської області (ДАОО), Державного архіву Вінницької області (ДАВО) і Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУУ) збереглось чимало документів - зведень Одеського губкому ВКП(б), губернських і повітових структур ЧК. За ними є можливість реставрувати подальший бойовий шлях отамана Семена Заболотного.

       На початку серпня 1920 року загін С.Заболотного передислокувався з Балтського повіту в Ольгопільський у районі села Вікнина, що за 10 верст південніше містечка Тернівки.

       Найбільш успішною і резонансною операцією отамана С. Заболотного був напад на красноармійський гарнізон, що був розташований у повітовому центрі Балта, здійснений 22 вересня 1920 року. О 5-й годині ранку загін атакував гарнізон міста і швидко оволодів ним. Повстанці звільними всіх ув`язнених чекістами громадян, більшість з яких були приреченими на страту заручниками. Цього ж дня загін отамана знищив продзагони в районах сел Кедростівки і Піщанки, де було вбито 13 червоноармійців і страчено 2 більшовиків, а також взято в полон голову Піщанського волосного революційного комітету і двох продагентів. Після цих акцій загін Семена Заболотного здійснив рейд по всій території повіту.

       Зведення начальника штабу тилу губернії “про боротьбу з політичним бандитизмом” дають послідовний опис рейду загону отамана С. Заболотного у Балтському повіті в жовтні 1920 року. Скористаємось ним, відновлюючи хід подій.

       У ніч на 3 жовтня 1-й (основний) курінь Заболотного завітав до села Демидівки, де розташовувався був чималий підрозділ Красної армії. Останні, не чекавши атаки, розбіглися, залишивши переможцям значні трофеї.

       На знищення отамана С. Заболотного більшовиками було кинуто регулярні частини Красної армії і загони ЧК, але повстанці, розділившись на менші відділи, вдало маневруючи і кружляючи лісами, зуміли відірватися від переслідувачів.

       8 жовтня 1920 року, з`єднанння Семена Заболотного здійснило напад на більшовицьку залогу повітового центру Бакша. В ході операції була знищена канцелярія волосного виконкому, взято в полон міліціонера Олійниченка і трьох більшовиків. Захоплення в полон красноармійців і комуністів повстанці практикували задля того, аби обміняти їх на ув`язнених товаришів чи рідних. Чекістів, здебільшого, до полону не брали, розстрілюючи на місці.

       В ніч на 11 жовтня загін С.Заболотного побував у селі Перейма, де була знищена більшовицька продподаткова документація і захоплено у полон комуніста. Після цього загін отамана силою у 100 бійців продовжував рейд, різко змінюючи напрямки руху і 12 жовтня знову здійснив наліт на волосний центр Піщанку, яку цього разу утримував дві доби. Під час бою було вбито 4 красноармійці. Червоні намагалися наздогнати С.Заболотного і нав`язати йому бій в невигідній  місцевості  у  шести  кілометрах  від  Піщанки, але отаман завбачливо його уникав. Йому пощастило вивести загін з-під удару і відійти в напрямку Бондурівської волості.

       16 жовтня С.Заболотний зі своїми повстанцями здійснив наскок на село Чорне, де було знищено продзагін, сільких партійних активістів, інших совєтських працівників. В цьому запеклому бою повстанці втратили 30 партизанів.

       29 листопада 1920 року С.Заболотний на чолі біля сотні козаків перебував у селі Василівка теперішнього Тульчицького району, звідки через Буг (селяни звали річку Бог – О.Я.) переправився у Гайсинський повіт.

       Згідно з відомостями начальника робітничо-селянської міліції 4-го району Брацлавського повіту від 30 листопада 1920 року, загін отамана С. Заболотного у 300 шабель здійснив ліквідацію червоних фуражирів у селі Василівці Клебанівської волості [16].

       У грудні 1920 року з`єднанням Семена Заболотного із засідки неподалік  села  Грузьке було обстріляно каральний чекістський загін, якого було спрямовано на ліквідацію отамана. Карателі зазнали відчутних втрат. Помщаючись за напад, чекісти розстріляли шістьох заможних селян і спалили три хати. У відповідь на це повстанці Заболотного в семи кілометрах від села Кедросівка знову наздогнали цей загін і зарубали 16 красноармійців [17].

       Оперування великими повстанськими силами на Одещині було надзвичайно затруднене. Її північні райони були густо обставлені військовими залогами, які були ледве не в кожному великому селі, позбавляючи повстанців підтримки з-боку населення. Тому й не дивно, що “Советская военная энциклопедия”  на кінець 1920 року облічує загін отамана С. Заболотного у кількість близько 200 бійців [18]. Іншою причиною є те, що ближче до зими більші повстанські загони розпускались по домівках, аби полегшити зимівлю у підпільних умовах. Враховуючи це наприкінці 1920 - початку 1921 років під тиском Красної армії з`єднання отамана С. Заболотного змушене було передислокуватись із Балтського у Брацласький повіт Подільської губернії. В цей час навколо отамана знаходилось лише ядро з числа осіб, які не могли легалізуватись. Загін налічував 60 кінних і 75 піших бійців, які мали на озброєнні 4 кулемети. Неподалік Балти група С. Заболотного об`єдналася із загоном отамана Карого (у документі вказане прізвище Карен, невластиве для українських повстанців, неправильно зафіксоване совєтським службовцем, який не володів українською мовою – О.Я.), який складався з 25 вершників і 40 піхотинців із 3 кулеметами. Після цього об`єднання сили повстанців активно боролись із совєтською владою у північній частині Балтського і південній Ольгопільського повітів [19].

       Оперативні зведення більшовицьких органів влади свідчать, що взимку 1920-1921 років вона велась досить активно іншими повстанськими загонами. Зведення від 17 січня 1921 року констатує, що банды в Савранском, Крутянском и Кривоозерском районах с прекрасной организацией и хорошим комсоставом[20].

       За даними ЧК на 4 січня 1921 року “в банде Заболотного на вооружении было 100 штыков, 50 сабель, 10 пулеметов. Банда активная. Комсостав банды таков: Стратиевский – компехоты, Рарон – комкавалерии, Сердюк – комобоза, Солтыс – начхоз. Все уроженцы м. Бершадь [21].

       11    січня    в    районі    станція    Рудниця    загоном

С. Заболотного було знищено контролера і кількох лісозаготовельних робітників. 13 січня більшовицькі джерела засвідчують операції з`єднаного загону отаманів Заболотного і Сірка (у документі вказано прізвище “отаман Сіркін” перекручене совєтським службовцем-росіянином, імовірно, під час отримання звіту, що, зазвичай, передавався телефонним зв`язком. Імовірно, слід читати отаман Сірко – О.Я.) чисельністю до 5 тисяч бійців при кулеметах (цифра явно перебільшена як на січень місяць 1921 року – О.Я.) у Кам`янецькому районі Ольгопільського повіту. Розташована в районі красноармійська частина силою у 300 багнетів зненацька здійснила напад на місце перебування загону (тут, на нашу думку, як і вцілому у цьому документі, вказано доволі сумнівні дані, - малоймовірно, що 300 красноармійців могли відважитись напасти на 5 тисяч повстанців – О.Я.). В бою певна кількість повстанців, основну чисельність якої складали рекрути, полягла, частина змушена була перейти на румунську територію. Під час переправи 15 повстанців утопились. Решта малими групами розсіялись на терені Ямпільського і Ольгопільського повітів. Червоним поталанило захопити 70 коней, сідла, різного роду зброю і спорядження [22].

      У січні-лютому 1921 року об`єднаний загін Якова Кощового і Семена Заболотного діяв на півдні Гайсинського та півночі Ольгопільського повітів. В тогочасних джерелах зазначалось: “Спочатку в районі операцій цієї банди в січні та лютому був Гайсинський повіт в південній своїй частині і північна частина Ольгопільського повіту. На початку помічається її групування в прилеглих частинах Балтського повіту, куди переходить остаточно в квітні, переслідувана частинами 12 дивізії. В даний час окремими загонами оперує в Балтському і Первомайському повітах. Загальна чисельність банди налічує 800 кавалерії і 150 піхоти при 16 кулеметах. Окремі загони під командою Грязного, Стаценка, Гулого-Гуленка та інших” [23]. Як бачимо, красні не надто добре володіли оперативною інформацією, прирівнюючи генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, який керував Повстансько-партизанським штабом у Кишиневі, до інших отаманів, які керували повстанськими загонами на півдні України.

       23 січня 1921 року козаки Заболотного в селі Овсіївці вбили красноармійця.

       26 січня С.Заболотний опанував місто Бершадь, наклавши на населення, очевидно єврейське, 5 мільйонів карбованців контрибуції і розстрілявши 5 красноармійців, 1 взято у полон і захоплено кулемет [5]. Операція була цікаво побудована: о восьмій годині вечора до міста в`їхало п`ять вершників у красноармійській формі. Повідомивши пароль, викликали до себе військового комісара і двох красноармійців, їх було несподівано застрелено. По цьому, знявши охорону, до містечка було впущено загін. Завершивши операцію, одному старому красноармійцю була залишена записка такого змісту: “Ми, загін отамана Заболотного, до приватних осіб нічого не маємо, тільки боремось з особами, що стоять при владі”  [24].

       28 січня 1921 року загін Заболотного силою до 150-200 шабель і 100-150 чоловік піхоти озброєні двома кулеметами системи “Максим” і одним французьким кулеметом, названим у документі “автомат Шоше”, обліг містечко Ободівка Ольгопільського повіту, оточивши дві красноармійські піші роти. Отаман заатакував містечко, але напад було відбито вогнем однієї з рот, яка закріпилась на місцевому цукрозаводі. Після цього загін отамана рушив у Торканівський ліс, де на нього зненацька налетів ескадрон 35-ї бригади у числі 29 вершників.     Будинок,    де    знаходився    штаб    загону

С. Заболотного, був закиданий бомбами, вбито близько 30 повстанців, 40 коней. Але з огляду на свою малочисельність, червоні швидко відступили у напрямку на Тростянець [16].

       4 лютого 1921 року загін С. Заболотного силою 50 шабель перебував неподалік Тростянця. Начальник губернської міліції у своєму донесенні від 8 лютого стверджував, що отаман С. Заболотний із загоном розташовувався у селах Овсіївці й Ілужевій Ольгопільського повіту. У селі Поташному знаходилась розвідка. В Овсіївцях загін захопив у полон двох красноармійських санітарів і перерізав телеграфні дроти [25].

      

7

 

       Навесні 1921 року для зручного керування діями партизанів в Україні та їх координації, Повстансько-партизанським штабом під керівництвом генерал-хорунжого Ю. Тютюнника всю територію України було поділено на п`ять повстанських груп з 22 повстанськими районами. Одещина разом з південно-східною частиною Вінничини були виокремлені у Першу повстанську групу із центром у Балті, що складалась з 5 повстанських районів, які в свою чергу поділялись на підрайони. П`ятим районом Першої повстанської групи командував отаман Семен Заболотний, який через голову одеської “Просвіти” Дубовицького підтримував зв`язок із Ю. Тютюнником. В Україні було утворено Центральний Український Повстанський Комітет (ЦУПКом) на чолі зі співробітником Київського відділу народної освіти І. Чепілком.

       За спеціально розробленим планом у зазначені групи Повстансько-партизанським штабом було вислано автономні трійки, яким наказувалося вести розвідувальну та диверсійну роботу, доповідати про загальнополітичне становище в Україні. Розвідникам заборонялося входити у місцеві повстанкоми та перебувати у партизанських загонах. Вдалося встановити прізвища (псевдо) деяких членів груп. Зокрема на Одещині, у районі Бірзули (нині м.Котовськ, Одеської області – О.Я.), під псевдом Гуляй-Біда діяв невідомий уродженець Уманщини. Таким чином еміграційний уряд УНР намагався скоординувати діяльність повстанських загонів.

       З початком весни 1921 року військово-політична ситуація в Україні не змінилася. Більшовицькі зведення з Балтського і Первомайського повітів свідчать про суцільне припинення продовольчої роботи. Це було цілком закономірним, адже навесні 1921 року з`єднання С.Заболотного знову повернулось до Одещини. Загін отамана складався з 800 вершників і 150 піхотинців на тачанках і підводах при 16 кулеметах [19]. Це була грізна сила і більшовицьке військове командування зробило спробу перешкодити передислокації С. Заболотного, кинувши навперейми 12-ту стрілецьку дивізію Красної армії. Але на допомогу відділові отамана Заболотного надійшли загони отаманів Якова Кощового (командував одним із куренів у з`єднанні С. Заболотного – О.Я.) та Лиха-Дорошенка, які оперували в районі Саврані та Ольгополя. Завдавши червоним кілька відчутних ударів, повстанці зірвали їх оперативний план і примусивши відступити. Згодом, розділивши з`єднання на окремі мобільні підрозділи, отаман керує боротьбою у Балтському і Первомайському повітах.

       У ніч на 18 березня добре озброєний підрозділ загону отамана С. Заболотного силою у 15 шабель обеззброїв і роздягнув 8 красноармійців, які здійснювали вирубку лісу, побито секретаря комітету незаможників.

       21 березня красноармійській частині 12-ї дивізії за нез`ясованих обставин вдалося захопити відділ загону отамана С. Заболотного у 60 бійців [26].

       29 березня 1921 року загін С. Заболотного зі 100 піхотинців і 50 кінних, озброєний 2 кулеметами в селі Велика Кирїївка захопив 20 возів 12-ї піхотної дивізії Красної армії, а також начальника валки, 4 красноармійців і канцелярію. Спаливши канцелярію, козаки рушили у напрямку села Устя. 30 березня оперативні дані червоних зафіксували перехід ріки Дністер у районі села Рашків української кінноти силою 800 шабель, яка перед тим ночувала в селі Вербці Чечельницького повіту [27]. “По донесению войсковых частей за 31.03.1921 г. банда численностью 10 штыков, 50 сабель, 4 пулемета находилась в районе Поташня, 18 верст северо-восточнее Ольгополя [28]. В іншому джерелі знаходимо цікаве визнання отамана: “Володіючи організаторськими здібностями, Заболотний здатний завдати багато шкоди Радвладі”  [26].

       1 квітня об`єднаним загоном отаманів Заболотного і Хмари загальною чисельністю в 400 бійців було вчинено напад на місто Ольгопіль, після чого повстанці відступили у напрямку села Демківка, що в 6 верстах південно-східніше Ольгополя. Архівні джерела більшовиків за цей період засвідчують: “Банда, керована ватажком Заболотним, сформувалась в селі Кудряшівка; загальна чисельність до 400 чоловік. Банда озброєна частково місцевими селянами, але головним чином керівником Заболотним, що має зв`язок з головним повстанським центром Петлюри, звідки останнім й отримуються засоби. Не так давно сам Заболотний прибув із Румунії…

       Ставлення селян до радвлади більш ніж вороже, що підтверджується прикладом при нальоті банди на м.Ольгопіль, де за даними, крім банди, брали участь і повстанці з (місцевих – О.Я.) селян”  [29].

       Повернувшись у рідну місцевість і розташувавши в лісах Кедрошівки (?) й Малої Киріївки свої відділи загальною чисельністю до 3 тисяч бійців, що поповнювались і утримувались місцевим населенням, С. Заболотний одразу ж розпочав активну протидію роботі продзагонів. 1 (за іншими джерелами 2) квітня 400 козаків   (інші  джерела  подають  число   –  100)   отамана

С. Заболотного, під командою заступника С. Заболотного Якова Кощового (Заболотний від початку квітня знаходився на переговорах з повстанським штабом генерала Андрія Гулого-Гуленка у Румунії – О.Я.) вчинили наліт на красноармійський гарнізон міста Ольгопіль. Під час цієї операції було випущено з в`язниці арештованих, серед котрих сотники Клим і Солтис, а також вбито командира 14-ї дивізії Красної армії А. Реву з дружиною, 8 красноармійців та інспектора Робсільінспекції Альберта [5]. Після цього загін відбув у напрямку села Демівки, що в 6 верстах на південний схід від Ольгополя.

       4 квітня 1921 року загін здійснив напад на продзагони, сконцентровані в селі Полянецьке. Після жорстокого бою червоні були розгромлені, а зерно вивезене і повернуте селянам.

       Повернення повстанцями зерна та інших конфіскованих продуктів зміцнювало авторитет повстанців серед місцевого населення. Беззахисне перед хижаками з продзагонів і голодом, який внаслідок їх роботи насувався на Україну з весни 1921 року, воно потребувало захисту і допомагало повстанцям, які лишалися єдиною силою і владою, на яку міг розраховувати і покладатись український селянин. І це визнавали більшовики. У звіті губернського ревкому про політично-економічне становище в Одеській губернії за квітень 1921 року читаємо: “Не дивлячись на перегрупування військових частин і надсилання нових боротьба з бандитизмом не дає потрібних результатів. Частини малочисельні і часто відступають перед добре озброєними зграями бандитів, боєздатність яких дуже велика… Допомога, яка надається населенням волостей, значно ускладнює боротьбу червоних частин з бандитами… У місцях, особливо охоплених бандитизмом, населення користується покровительством банд…” [30].

       Варто звернути увагу – не “куркулі”, не якісь там “ворожі елементи”, а саме населення користується покровительством “банд”. Така думка більшовицького губернського начальства. І саме це покровительство було головною причиною того, що від голоду 1921-1922 років найменше постраждали ті райони, де був міцний і нищівний до совєтської влади український повстанський рух.

       Більшовицькі джерела повідомляють, що “05.04.1921 г. Заболотный вернулся из Румынии с петлюровскими агентами для поднятия восстания. В это время банда находилась в деревнях Кондрашовка – Киреевка, 20-25 верст северо-восточнее Ольгополя.

       06-07.04.1921 года банда Заболотного соединилась в районе Демовка, 6 верст юго-восточнее Ольгополя с бандой Кошевого” [31], який передав отаманові загальне керівництво з`єднанням.

       8 квітня 1921 року загін С. Заболотного силою 50 шабель, озброєний гвинтівками і французькими бомбами, побував у селі Гута, що 15 верст на схід від Тульчина (нині село Кленове Тульчинського району Вінницької області) для налагодження зв`язку із загоном отамана на псевдо Чорна Хмара (сотник Армії УНР Цісар – О.Я.). Отаман і деякі повстанці були в будьонівській формі із зірками, решта мали українські однострої з синьо-жовтими стрічками на грудях. Звідти загін перебрався у Четвертинівський ліс, де 9-11 квітня 1921 року відбутися з`їзд повстанських ватажків Брацлавського і Гайсинського повітів з метою спільного наступу на місто Тульчин. 8 квітня до них приєднався загін отамана Хмари у кількості 500 бійців, з яких 200 кінноти. На озброєнні частина мала 6 кулеметів. У цей же час, згідно совєтський агентурних джерел, “по сведениям пленного бандита 11.04.1921 года банда Заболотного оперирует в районе Кодыма совместно с бандой Гнила (“мазепинцы”) и Кошевого (“гайдамаки Черного леса”). Банда Заболотного усиленно пополняется.

       В отсутствие Заболотного бандой командует Кошевой [27; 28].

       У ніч з 8 на 9 квітня Заболотний на чолі 50 вершників (інші дані подають число 50 піших і 5 вершників [32]) розгромив П`ятківський волревком. Знищені всі чергові красноармійці, спалено ділові папери, забрано дві гвинтівки, телефонні апарати, олівці, ручки, пляшку чорнила. Тієї ж ночі в селі Каташині (?) вбитий секретар комнезаму Мельник, на якого неодноразово вже робились замахи [33].  

       14    квітня    С.Заболотний    спільно     з     отаманом

Я. Кощовим (250 шабель, 200 чоловік піхоти, 4 кулемети – 2 “Кольти” і 2 “Максими”) здійснив напад на красноармійський гарнізон міста Чечельник та Чечельницький цукровий завод. Під час нападу вбито начальника міліції 5-го району Клаузіуса, діловода Хмельовського, розгромлено волвиконком. З цукрового заводу вибито красноармійську охорону у 39 бійців, вивезено близько 700 пудів цукру, вагон вівса, забрано 5 мільйонів карбованців готівкою. Після операції загін передислокувався у село Нову Греблю, що за 12-15 верст на північний захід від Ольгополя. 18 квітня було здійснено напад на місто Жабокричку [3, 5, 9, 33]. У цей час чекістські агенти доповідали: “Заболотний і Кощовий – колишні офіцери і агенти Петлюри. Банда добре організована, вербована переважно з селян Ольгопільського повіту, який може виставити 1000 озброєних людей при декількох кулеметах. Серед банди працює інтелігенція” [33].

       19 квітня 1921 року надвечір, приблизно о 17.00, отаман С. Заболотний без охорони зухвало проїхав на тачанці, запряженій сірими кіньми, через повітове містечко Бершадь. Більшовицькому сексоту впала в очі  отаманова чорна борідка “Бланже”. Інший агент доповідав, що отаман готує терористичні акти проти чільних совєтських службовців Цей випадок свідчить про неабияку хоробрість отамана С. Заболотного, його здатність на ризик особистим життям і нехтуванням небезпеки -–якості, притаманні справжньому ватажкові.

      21 квітня від красноармійського комбрига надійшли відомості, що поява отамана С. Заболотного у Бершаді викликана його наміром викликати паніку [34].

       Із доповідної записки про політичний “бандитизм” на Правобережній України за час з листопада 1920 року по квітень 1921 року заступника начальника особливого відділу Київського військового округу Іванова про “банду” Заболотного-Кощового повідомляє наступне: “Первоначально в районе операций этой банды в январе и феврале являлся Гайсинский уезд в южной своей части и северная часть Ольгопольского уезда. В начале марта замечается ее группировка в прилегающие части Балтского уезда, куда переходит окончательно в апреле, будучи преследованной частями 12 дивизии. В настоящее время отдельные отряды оперируют в Балтском и Первомайском уездах. Общая численность банды насчитывает 800 кавалерии и 150 пехоты при 16 пулеметах. Отдельные отряды находятся под командой Грязного, Стаценко (імовірно, що правильне прізвище – Стеценко – О.Я.), Гуляй-Гуленко (тут допущено помилку не лише у прізвищі генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, але й у його посаді. Він не міг командувати окремим загоном у з`єднанні Заболотного, позаяк очолював у цей час Повстансько-партизанський штаб Армії УНР на теренах Румунії у Кишиневі – О.Я.) и др. Банды эти входят в полное подчинение Заболотного и Кошевого. Заболотный недавно прибыл из Румынии, куда ездил для связи с петлюровским командованием. Есть некоторые указания на то, что Заболотный поддерживает связь с Киевщиной. Комсостав банды состоит из петлюровских офицеров. Имеется политагитационный отдел, возглавляемый неким Скривдженым, он же председатель Рады, которому подчиняются в политическо-административном отношении.

       Из налетов, сделанных бандой, наиболее крупными являются: 02.04. на Ольгополь, где убит начдив 12 и освобожден из тюрьмы арестованный сотник банды Солтыс, 14.04. на Чечельницкий сахзавод и на м.Чечельник и 11.04. на Жебокрички (правильно Жабокрички – О.Я.). В общем банда большой активности не проявляет, занималась подготовкой к восстанию крестьянства Балтского и Первомайского уездов. Будто имеется в этих уездах сагитированных и готовых к выступлению до 6000 чел.” [35].

       У цей час більшовики вживали нелюдських методів для поборення повстанського руху. Якщо жителі якогось села надавали допомогу повстанцям продуктами або місцем постою, це ставало причиною розправи над ними. Так було вщент спалене село Попова Гребля на Балтівщині,   а  біля  сотні  селян  –  розстріляно.    Отаман

С. Заболотний відповідав на це терором, про що свідчить його лист до Балтського ревкому і парткому, текст якого подаємо нижче (правопис і мова оригіналу):

 

                         “УНР

Українська дієва повстанська Рада   

            2 травня 1921 року

                        № 43.                  

 

До Балтського Ревкому і Парткому

 

       З  приводу  вжитих  вами  терорів  неповинним  селянам, котрі містяться в пожежі сел: прикладом чого була пожежа с. Попова Гребля, просимо вас звернути увагу на те, що це єсть неповинні жертви   недограбованого вами селянства, котрі свідчать про правдивість вашої жидівської влади. А тому попереджаємо, що коли подібні терори будуть вживатись вами і надалі Українська дієва повстанська Рада оголошує суворий терор всім сім`ям партійних робітників, а також всім сім`ям червоноармійців.  

       Просимо довести до відома вищих органів вашої влади.

 

Голова Повстанської дієвої Ради                       Задека

 

Отаман

Балтсько-Ольгопільського повстанського загону  

                                                                С. Заболотний

 

Завідуючий політичним відділом       М. Крещак” [36].

 

       Більшовики у донесенні голови повітової військової наради щодо спалення села писали: “… проведенная экспедтройкой операция сожжения Поповой Гребли морально воздействовала на всех селян тех местностей, кои имели поползновение к восстанию, что доказывает перемена борьбы бандитов, заключаящаяся в начинании терроризации ответственных работников, а не прямого налета, как это велось ими до сих пор…” [37].

       В результаті каральної акції більшовиків, невелика частина селян з комітету незаможників змушена була виступити проти повстанців. Невдовзі по тому зібравши схід села, отаман С. Заболотний висунув перед прибічниками “власти совєтов” ультиматум наступного змісту (подаємо з незначними змінами правопису): “До мого відома дійшло, що в селі Поповій Греблі селяни озброюються з метою ловити петлюрівців. Селяни, запевняю вас, що як це буде проводитись, то буде на вас звертатись особлива увага за те, що ви вірите, ніби буде злодійська та жидівська влада. Ні, ніколи цього не може бути – вона вже наприкінці своєї загибелі. Запитайте, де їх товариші Троцький та Лєнін – немає, а в духовнім штабі та світі сидять бувші поміщики.

       Як далі буде проводитись те, що було зроблено із селом Попова Гребля, оголошую суворий терор проти “червоного терору” – червоних керівників повивішую і повихаращую. Ми з вами, мирзавцями, зрадниками нашої Вільної неньки України, будемо розправлятись. Геть, сволота кацапська, не буде вам мирного місця на Україні!

       Як хоч один козак в селі Попова Гребля буде виданий селянами червоним, то ті селяни, котрі будуть задіяні в організації цього, будуть биті по сто чоловік за кожного козака. Як буде піймано хоч одного селянина, підозрюваного у співробітництві з червоною контррозвідкою, його буде забито на місці…

       Подивіться, якби більшовики були впевнені, що вони втримаються при владі, то не палили б вашого села, щоб потім відбудовувати його на вред державі.

 

Отаман полку Чорних гайдамаків -          Заболотний

 

Голова Дієвої повстанської Ради – полковник Тополя” 

                                                                                  [38].

 

       Жорстокі дії більшовиків стосовно українського селянства, яке надавало підтримку повстанцям, цілком вписуються у загальний контекст більшовицької політики в Україні того часу. Постанова СНК УСРР від 19 квітня 1921 року дозволяла створювати революційні трійки (з правом революційного трибуналу) при військових загонах, що вели боротьбу з українськими партизанами. Паралельно із “законом про амністію отаманам, які добровільно здалися в полон”, затвердженим 5-м Всеукраїнським з`їздом Рад, діяв наказ № 2 Київської окружної наради по боротьбі з бандитизмом, в якому зазначалося: “Специальные комиссии… намечают из числа наиболее зажиточных и влиятельных граждан ответчиков, на которых возлагается ответственность за всякое проявление бандитизма в районе данного селения. Ответчики намечаются из расчета один на 200 хат, но не менее двух на выселках численностью более 10 хат. В случае убийства или ранения в селе бандитами представителя Советской власти, красноармейца или члена комнезаможа расстреливается из ответчиков довольное число; вопрос, кто именно, разрешается жребием… Ответчики обязаны произвести и сообщить органам Соввласти регистрацию своих односельчан, принимавших или принимающих участие в противозаконных бандах…”  Інструкція по застосуванню наказу № 2 з особливими тонкощами повчає методиці тиску на селян: “При применении репрессий, особенно расстрелов, по отношению к ответчикам бить на психику неторопливым приготовлением к жеребьевке и т. д., давая возможность купить жизнь (или имущество)… Раздачей конфискованного имущества из штрафов незаможным… следует создавать в селе обстановку, когда бандиты и ответчики будут бояться доносов с их стороны. Незаможные же будут заинтересованы в выдаче тех и других. Приказ опубликовать в селах обязательно по-украински”  [39].

       Ідея запровадження інституту відповідачів, тобто фактично заручників, викристалізовувалася у директиві СНК УСРР за № 639 від 22 серпня 1921 року. Разом з тим, секретний циркуляр забороняв зараховувати євреїв до відповідачів [40] (напевне тому, що останніх було понад міру в каральних органах, а своїх одновірців вони карати не бажали – О.Я.).

       Перш за все заручниками ставали рідні повстанців. Але незважаючи на це, боротьба з поневолювачем тривала…

 

8

 

       1-3 травня 1921 року в лісі, що знаходиться північіше сел Павлівка, Торканівка і Жабокричка неподалік містечка Городище, помічено злиття загонів під орудою отаманів Лиха (100 багнетів, 20 шабель) і Заболотного (200 багнетів, 4 кулемети на тачанках) задля підготовки операції проти червоного гарнізону міста Бершадь.

       5 травня 1921 року чекістами було зафіксовано концентрацію угрупування отамана С. Заболотного силою до 500 шабель в селі Бандурівка в 10 верстах від містечка Городище, у селах Білий Камінь та Янівка за 10 верст від Чечельника та поблизу містечка Валахівці, що неподалік Бершаді [41].

       Агентурна сітка ЧК, розкидана по селах, на 5-7 травня 1921 року доповідала, що у цей час в селах Івашкове,  Берегівка  і  Попова  Гребля  є  агенти  отамана

С. Заболотного, які виконують для нього секретні доручення, займаються збором важливої інформації, яку передають до центру в Ольгополі. Загін С.Заболотного має 1300 бійців, розділених на відділи за військовим зразком, з них 700 – кіннота. Населення сел Любомирка, Демівка, Соболівка, Стратіївка, Берегівка і Попова Гребля Ольгопільського і Балтського повітів постачає повстанців усіма видами довольства [41].

       За даними красноармійського командування від 10 травня 1921 року, С. Заболотний “готує велике повстання, для чого здійснює концентрацію банд в лісах за 20-30 верст на північний захід від Ольгополя, де передбачається центр бандитської організації” [41]. Інший агент ЧК доповідає: “Банда, що захопила начдива-60 та його автомобіль ховається в лісах між селами Бандурівка - Куренівка - Жабокричка - Білий Камінь - Торканівка - Городище - Лобода - Луги - П`ятківка – всі пункти 20-30 верст на північний захід від Ольгополя. Банда, ймовірно, Заболотного, має зв`язок з Бесарабією, отримуючи звідти інструкції і накази (напевне мається на увазі інструкції    і    накази    від     штабу     генерал-хорунжого

А. Гулого-Гуленка і Кишиневі – О.Я.), готує велике повстання,  для чого здійснює концентрацію банд у лісах 20-30 верст північно-західніше Ольгополя, де передбачається центр бандитської організації”  [42].

       23 травня загін С. Заболотного у 250-260 бійців здійснив напад на Любашівку і Голдашівку, де було захоплено 2 красноармійців.

       30 травня 1921 року біля містечка Тернівки 28 верст південно-західніше Умані відбулося зіткнення повстанського відділу невідомого найменування чисельністю в 16 кінних і 10-15 піших бійців, які мали на озброєнні 3 кулемети, із летючим красноармійським загоном у районі села Кам`яна Криниця, після чого, переслідуваний красними, відділ відійшов у напрямку села Синьки, що в 10 верстах від Кам`яної Криниці. Місцеві жителі показали більшовикам, що відділом особисто командував отаман С. Заболотний, якого в бою було поранено. 31 травня повстанський загін наздогнала частина 515-го красноармійського полку, під тиском якого повстанці змушені були відійти у напрямку села Вільхове, що у 17 верстах південно-східніше Тернівки, залишивши коня з возом і сідлом та раніше полоненого красноармійця. У ворога поранено помічника начальника розвідки і 10 красноармійців [43].

       У травні 1921 року чекісти отримали перші відомості про існування ЦУПКому. Вони проникли до організації, а невдовзі почалися перші арешти. На початку червня чекісти заарештували всю Одеську губернську повстанську організацію. Однак і за цих складних обставин, практично позбавлений звзку із закордонним урядовим центром УНР, отаман С. Заболотний продовжує боротися…

       2 червня 1921 року загін отамана чисельністю в 150 чоловік піхоти і кавалерії, озброєний гвинтівками, бомбами, ручними і важкими кулеметами у селі Любомирка Чечельницького району Вінницької області захопив продподаток (65 пудів вівса) і реквізував у полон агента   райпродкому   Стеценка.    Інша   частина   загону

С. Заболотного цього ж дня здійснила наліт на села Любашівку і Голдашівку, де захопила у красних 64 пуди вівса, забраного по продрозкладці. Більшовицькі агентурні дані, твердили, що загін отамана С. Заболотного цього дня знаходився також на Бузі, де переправився через ріку в районі села Маньківки, яке знаходиться у 24 верстах на північний-схід від Тульчина. Тут він об`єднується із загоном отамана Лиха. Чисельність загону під сто козаків, озброєння: шаблі, бомби і гвинтівки. Звідти загін передислоковується у село Михайлівку (15 верст на північний схід від Тульчина), де захоплює 5 більшовицьких продагентів, виданих селянами. Трьох із них було зарубано на місці. Після цього отаман переходить у село Степашки (18,5 верст на північний захід від Брацлава) [44].

       У ніч з 2 на 3 червня повстанцями С. Заболотного силою до 25 бійців зроблено наліт на Шендерівський млин, що в 3 верстах північно-західніше містечка Вороновиці. Захоплено велику кількість зерна.

       На 4 червня 1921 року в долині біля Шляхової Тернівки було помічений під час ночівлі загін з 60 бійців із 2 кулеметами, який після відпочинку попрямував в ліс Колондішки Уманського повіту [43].

       За даними Брацлавського політбюро, 6 червня “банда” з 9 осіб, імовірно отаманів Лиха і Заболотного, знаходилась на річці Буг, переправилась через неї (слід розуміти назад – О.Я.) біля села Михайлівки (24 версти північно-східніше Тульчина) і увійшла в нього, зненацька знищивши продзагін [45].

       8 червня С. Заболотний на чолі 20 (за іншими джерелами 30) кінних і 15 піших вояків мав бій із красноармійським роз`їздом в селі Татарка (нині село Бережанка теперішнього Тростянецького району Вінницької області). Результат бою: з-боку червоних – 1 вбитий, 1 поранений, з-боку повстанців – 1 убито, 6 поранених. Підоспілою на підмогу сотнею 44-го полку Червоного козацтва атаку повстанців було відбито. Загін отамана відійшов у ліс південніше Татарки, втративши під час відступу трьох бійців. Серед вояків повстанського загону селяни впізнали дезертирів 44-го червонокозацького полку. Жителі села під час переслідування повстанців більшовиками допомагали народним месникам, за що після закінчення бою були пограбовані красноармійцями [46]. Пізніше запалили село, внаслідок чого вигоріло дві третини всіх будівель Татарки [46].

       Увечері 9 червня і 10 вдень червоні зафіксували неподалік села Куренівка загін повстанців С. Заболотного силою в 30 шабель, переодягнений у красноармійську форму із червоним прапором та стрічками на грудях.

       12 червня загін отамана, озброєний шаблями, гвинтівками і кулеметом системи “Льюїс” атакував розвідку 3-го красноармійського полку, яка їхала на станцію Вапнярка, вбито 7 червоних козаків. Більшовики повідомляли, що населення Брацлавського і Ольгопільського повітів налаштоване проти совєтської влади і ці настрої підігріваються успіхами повстанців [47].

       Наступного дня в районі села Поташня теперішнього Бершадського району об`єдналися загони отаманів Підкови, Блохи, Кощового і Заболотного під загальним керівництвом останнього. 14 червня по дорозі між селами Капустяни і Кирнасівка, що 12 верст на північний схід від Тульчина, загін С. Заболотного чисельністю у 20 вершників атакував продзагін, захопив 7 підвод із борошном і вбив  красноармійця. Потім відступив до Тиманівського лісу, що в 12 верстах від Тульчина. У ніч з 14 на 15 червня частина цього з`єднаного загону у 20 шабель здійснила атаку на взвод 45-го полку Червоного козацтва, який грабував населення містечка Ободівки. В ході бою було вбито красноармійця, частину взято у полон.

       15 червня загін С. Заболотного силою до 100 шабель знаходиться в районі села Михайлівка. 16 червня у селі Лісниче 10 верст на північний схід від Ольгополя він вчинив наліт на летючий загін красних, змусивши його відійти і залишити повстанцям кулемет системи “Максим” [43].

       22 червня 1921 року повстанці С. Заболотного силою 30 шабель, 40 багнетів із 2 кулеметами на тачанках здійснили напад на саперну команду 208-го стрілецького полку Красної армії, яка вирубувала Любомирський ліс. Підрозділ більшовиків, висланий на допомогу, вступив у бій, але повстанці його не прийняли і відступили в напрямку села Березівка. В лісі було знайдено 8 убитих і 3 поранених красноармійців [48].

       У червні 1921 року повстанським організаціям було нанесено важкого удару – більшовики розкрили багато повстанських організацій та розгромили Всеукраїнський Повстанський Комітет з осідком на Брацлавщині на чолі з отаманом А. Бондаренком, який об`єднував повстанські загони отаманів Заболотного, Вовка, Біди, Трейка, Богуна, Лиха, Орла-Гальчевського, Пугача, Хмари, Сірка, Черкаса, Дубчака, Могили, Волинця, Струка, Клепача, Наливайка, П`ятенка, Хрестового та інших, що діяли головно на Поділлі під загальним керівництвом призначеного Головним Отаманом Симоном Петлюрою полковника Карого-Яворського [49]. Однак і за цих важких втрат, позбавлені єдиного керівництва і зв`язку із центром, повстанці продовжували боротися…

       На  початку  липня   1921   року   з`єднання   отамана

С. Заболотного збільшилось до 3 тисяч бійців, в основному за рахунок загального призову озброєних національно свідомих селян. Значні повстанські підрозділи, кількістю 300-500 багнетів було розосереджено у Савранському, Будейському, Черницькому, Кишевському, Бондурівському і Переймському лісах [50].

       За донесенням агентури 8-ї дивізії Червоного козацтва “банда Заболотного зі штабом в Баланівському і Суманівському лісі в 15 верстах південно-східніше м.Тростянця. Чисельність банди 300 кінних і 300 піших. Заболотний, начебто, збирається зробити наліт на м.Бершадь” [51].

       8 липня 1921 року невеликий відділ повстанців силою до 15 багнетів із загону С. Заболотного з лісу, що в 2 верстах на південний захід від Бершаді наскочив на 3 червоноармійців, роззброївши і роздягнувши їх. Відомості, зібрані штабом 1-го кінного корпусу Красної армії, датовані 8 липня 1921 року, свідчать, що невідомий повстанський загін зі 150 шабель і 30 багнетів, яким, імовірно, командує отаман С. Заболотний, знаходиться в лісі біля села Бандурівки, намагаючись перешкодити збору продподатку, який здійснюється 48-м кавалерійським полком у названому населеному пункті. Під тиском повстанців, ворог у паніці залишив продподаток і панічно втік із села в район Ободівки. 9 липня загін отамана С. Заболотного чисельністю до 500 осіб знаходився в районі Кишівської дачі Балтського повіту [52].

       Усвідомлюючи небезпеку загальнонародного зриву, більшовики прикладали максимум зусиль для локалізації повстанського руху. Вони почали прочісування лісів великими силами регулярного війська. За таких обставин повстанці намагались не вступати у фронтальні бої з Красною армією. Але бували й винятки. Так, 6 липня 1921 року Семен Заболотний контратакував ворожі підрозділи, що прочісували Будейський ліс. Красноармійські частини понесли важкі втрати і змушені були відступити. 7 липня повстанці у кількості 40 шабель із 4 легкими кулеметами відбили у продзагону 60 пудів зерна і обстріляли з кулеметів і гвинтівок 2-й батальйон 467-го красногвардійського полку. За більшовицьким зведенням бій тривав до світанку, “батальйон був розбитий, розсіяний і відступив невідомо куди” [53].

       У свідченнях штабу 1-го кінного корпусу Красної армії від 18 липня зафіксовано, що в ніч з 14 на 15 липня “невідомою бандою, одягненою у форму червоноармійців”  чисельністю до 20 (інші джерела подають число 60 [54] - О.Я.) шабель вчинено наліт на взвод 45-го полку Червоного козацтва, який здійснював продподаткову роботу в містечку Ободівка. Червоні стверджують, що “бандити були добре обізнані і приведені провідником-селянином з місцевих”. У зіткненні вбито одного козака, тіло якого повстанці забрали із собою. Кінний дивізіон 45-го полку Червоного козацтва наздогнав його в лісі біля Куренівки 7 верст східніше містечка Городище під час бою із загоном 70-ї бригади Красної армії, що вийшов повстанцям навперейми. В бою, на твердження більшовиків, було вбито 5 повстанців, захоплено 7 коней. Опитування місцевих жителів дало змогу встановити, що атаку здійснено підрозділом загону отамана С. Заболотного.

       У цей час загін отамана С. Заболотного не припиняв політпропагандивної роботи серед місцевого населення. Фонди Державного архіву Вінницької області, де збереглися копії повстанських звернень до селянства, переповідають нам слова отамана С. Заболотного до знедоленого люду і представників совєтських органів влади. Так в наказі за № 3, підписаному отаманом Балтсько-Ольгопільського          повстанського          загону

С. Заболотним, начальником штабу І. Кіршулом та завідувачем політагітаційним відділом М. Верещакою, “пропонується всім радянським працівникам, згідно розпорядження Української Повстанської Дієвої Ради, у двотижневий термін припинити свою злочинну роботу. У противному випадку вони будуть оголошені ворогами і зрадниками українського трудового селянства, розстріляні на місці, а їх майно конфісковане” [55].

       В наказі за № 2, підписаному тими ж діячами, знову-таки, “згідно розпорядження Української Повстанської Дієвої Ради, пропонується всім сільським організаціям і Ревкомам переховувати дезертирів Красної армії, а також всіх, за ким радянською владою ведеться спостереження”. Далі в наказі селянам забороняється виконувати розпорядження більшовиків щодо висилки підвод по нарядах совєтських властей, позаяк “ми, повстанці, не будемо відповідати за життя цих селян” [55].

       З інших наказів С. Заболотного можна зробити висновок, що на цьому етапі, підкуплене політикою НЕПу, селянство вже не так співчутливо ставилося до повстанської боротьби, як раніше. У відповідь на це, в наказі за № 210 С. Заболотний заявляє, що буде розстрілювати не тільки комуністів і комісарів, але й “п`ятихатників і десятихатників, а також незаможних селян, якщо вони будуть продовжувати свою діяльність”, спрямовану на підтримку совєтської влади [55]. Подібні, як декому може здатись, жорстокі дії отамана С. Заболотного, були цілком відповідними тогочасній військово-політичній ситуації – не можна було примиритись зі зрадою і відступництвом. Ті, що складали зброю перед ворогом у 1920-х роках, згодом були покарані самою історією, - їх нещадно винищили більшовики під-час штучно створеного голодомору у 1932-1933 роках.

       За зведенням штабу того ж 1-го кінного корпусу від 19 липня контррозвідкою 8-ї дивізії Червоного козацтва було виявлено і затримано представника інформаційного відділу УНР, як стверджують більшовики, колишнього ад`ютанта генерала Галлера, Генц-Малоховського, чеха за національністю, який під виглядом військовополоненого Половчука Густава В`ячеславовича 5 липня прибув із-за кордону для допомоги отаманові С. Заболотному у справі організації антибільшовицького повстання в Ямпільському і Ольгопольському повітах. Генц-Малоховський влаштувався на роботу конторщиком у радгоспі колишнього хутора Яговицького (10 верст західніше Томашполя). За час своєї роботи в Ямпільському повіті він організував агентурну мережу, встановив живий зв`язок із отаманом С. Заболотним, з яким працював ще 1920 року. Одним із зв`язкових між Генцем і Заболотним було виявлено Родіона Смолецького, жителя села Михайлівки, 11 верст на північний схід від Ольгополя. Ті ж джерела від 21    липня    повідомляють,      що    до    загону    отамана

С. Заболотного хотів перейти комбриг 70-ї бригади Красної армії Крючковський зі своїм ад`ютантом, але ранком 20 липня їх змову було викрито [56].

       За даними ВУЧК на 5 серпня 1921 року, головна частина загону отамана С. Заболотного з початку місяця була розпущена на три тижні по домівках для збирання врожаю. Місцем збору було призначено Лісничівський ліс за 12 верст на північ від Балти. Однак, ядро з 300 шабель кінноти на чолі із самим отаманом Заболотним і в цей час продовжувало боротьбу проти ворогом. 2 серпня кінний роз`їзд отамана С. Заболотного у 50 шабель мав зіткнення із з`єднаним загоном особистів і комсомольців. В результаті убито 5 повстанців і 2 коней, 1 красноармієць. У селі Загніткове червоними затримано жінку, яка була інформатором отамана С. Заболотного ще з 1919 року. 3 серпня в селі Кедросівці під-часи спроби втечі було вбито одного з командирів загону С. Заболотного – Семена Балюка [57].

       Згідно з совєтськими агентурними джерелами у період з 10 серпня до 10 вересня 1921 року загін отамана С. Заболотного чисельністю 50 кінних і 50 піших бійців оперував у районі Загнітків – Рудниця – Чечельник -Кодима, але особливої активності не виявляв. Дані губернської ЧК Поділля навіть подають інформацію щодо початку переговорів “про перехід банди на бік Радвлади” (такі переговори, на нашу думку, могли вестись повстанцями з метою дати час рядовим постанцям закінчити збір урожаю – О.Я.) [58].

       11 вересня 1921 року в селі Березівка, що за 20 верст від Балти, Семен Заболотний влаштував мітинг, на якому виступив із закликом не виконувати продподаток.

       30 вересня 1921 року загін С. Заболотного силою 50 шабель з 2 кулеметами здійснив наліт на більшовицьку залогу села Стратіївку Ольгопільського повіту (теперішнього Чечельницького району Вінницької області), де було вбито комісара (за іншими даними – воєнкома), після чого, зіштовхнувшись із красноармійською кіннотою, відійшов у напрямку села Любомирки [59, 60].

       У ніч на 10 жовтня 1921 року загін Семена Заболотного в 70 шабель і 80 багнетів напав на Устянський цукровий завод, забрав коні, гроші, вбив міліціонера. Тієї ж ночі в селі Осіївка теперішнього Бершадського району Вінницької області повстанцями було вбито голову сільського ревкому [61].

       12 жовтня неподалік села Любомирки (5 верст від Ольгополя) червоною розвідкою було помічено повстанський загін силою до 100 шабель. 13 жовтня його ж зафіксували поблизу села Демівки. Полонений повстанець повідомив, що це загін отаманів Солтиса, Боровського і Заболотного. Останній, у перших числах жовтня, повернувшись із-за кордону, є його командиром.

       На 20 жовтня 1921 року загін отамана С. Заболотного у 40 шабель і 15 багнетів на 10 підводах оперує біля села Малої Киріївки, що у 8 верстах від Бершаді [61].

       У цей час чекістські агенти доповідають, що “банда Заболотного до 40 шабель, 110 багнетів при 1 кулеметі діє в районі Бершадь - Хащевата – Ольгопіль - Студене - Піщанка  [62].

 

9

 

       З наближенням зими ситуація на терені ускладнювалася. Доводилося розпускати великі загони піхоти, залишаючи лише кінноту задля збереження мобільності. Вояків розпускали по домівках, наказуючи бути напоготові.

       Крім того, поразка і відхід Армії УНР за Збруч, терор більшовиків щодо селянства, нелюдські жорстокості спрямовані проти непокірних, поступово відвертали селянство від повстанців. Народ зневірювався і лише найвитриваліші продовжували боротьбу. В цей складний період повстанці через листівки зверталися до селянина з такими словами (мова і правопис оригіналу):

 

«КОЗАК-ПОВСТАНЕЦЬ – СЕЛЯНАМ.

 

Батьки і брати!

 

       Чотири роки ми боремось проти ненависної вам комуни, проти Лейби Троцького, проти грабежів, проти чрезвичаєк, проти знущання.

       Чотири роки без втоми ми боремось за ваше щастя, за ваш спокій, за ваше добро, мерзнемо з холоду, гинемо від ран, від спраги, сохнемо, але не кидаємо зброї. Чим більше мук, тим більш завзяття в наших душах, ростуть наші лави.

       Чого ж ви байдужі такі, батьки і брати наші?

       Чом ви не хочете помогти нам, вимученим борцям, боротись з ворогом? У вас же забрали все ваше добро, у вас забирають останні крихти хліба і везуть в Москву годувати чекістів, яких там більше ста тисяч. У вас забирають ваших діток і везуть на голодну смерть в далекий Сибір, а ви байдужі.

       Батьки і брати, прокиньтеся і поможіть нам! Поможіть побороти вашого ворога і не дати йому вивезти ваш кривавий труд  - хліб і загубити ваших синів.

        Ми, ваші діти, козаки-повстанці, просимо вас, батьки, поможіть нам.

 

Козак-повстанець» [63].

 

       У поданій вище листівці передано весь трагізм ситуації, в якій опинились українські повстанці – зневіра селянства у перспективах продовження повстанської боротьби проти більшовиків, зменшення підтримки партизанів, часто й зрада заради збереження життя – усе це украй ускладнювало умовини боротьби. Однак найвитриваліші не складали зброї, не корилися перед ворогом. Серед останніх був Семен Заболотний.

       Існують достовірні відомості про те, що при підготовці Другого Зимового походу Центральний український повстанський комітет на чолі з генерал-хорунжим Ю. Тютюнником у Варшаві разом із повстанкомом генерал-хорунжого А. Гулого-Гуленка в Кишиневі розробляли план прориву Бессарабської групи військ УНР з Румунії на територію Одещини з метою об`єднання із загоном Семена Заболотного. А в разі успіху, подальших спільних операцій у запіллі червоних, спрямованих на піднесення всенародного повстання проти більшовиків. Це підтверджують і більшовицькі архівні джерела, в яких повідомляється про групування сил отамана С. Заболотного чисельністю до 200-300 бійців кінноти й піхоти в районі сел Загнітівка і Рашків Ольгопільського повіту, тобто у зоні, куди, в разі успіху, могла пробитись Бесарабська група Андрія Гулого–Гуленка [64]. 

       Цей задум Бесарабською групою під час Другого Зимового походу Армії УНР був реалізований лише частково. Але коли врахувати, що в ньому важливу роль відводилося отаманові С. Заболотному, можна уявити, наскільки вагомою фігурою він був у тогочасній військово-політичній ситуації.

       Розуміли це й червоні. На знищення Семена Заболотного вони кинули всі сили…

       Через невдачу Другого Зимового походу в бою під Малими Миньками на Житомирщині, повстанський рух в Україні мусив розраховувати лише на власні сили. Однак і в цих важких умовах боротьба тривала. Не складали зброї, навіть з огляду на приреченість, найсміливіші – ті, кому свобода і честь Вітчизни були ціннішими за власне життя…

       За даними волвиконкому села Тиманівка на 20 березня 1922 року у вказаному селі була помічена група добре озброєних кінних повстанців чисельністю 12 осіб під командуванням отамана С. Заболотного, яка переміщувалась в напрямку села Шарпанівки [65].

       23 березня 1922 року в чотирьох верстах північно-західніше Уладівського винокурного заводу поблизу села Олександрівка (Літинський повіт Подільської губернії) з`явився загін числом біля 100 багнетів і 50 шабель із кулеметами.    За    чутками    нам    командував    отаман

С. Заболотний. У ніч на 23 березня цей загін мав зіткнення з 9-м полком Червоного козацтва [66].

       Боротьба тривала…

       

10

 

       Розуміючи, що лише одними репресивними заходами знищити з`єднання Семена Заболотного неможливо, чекісти розкидали по району дії повстанців широку мережу інформаторів і активізували збір агентурних даних про отамана, аби ліквідувати його і тим обезголовити повстанський рух на Одещині.

       Автор цих рядків володіє трьома джерелами, які описують перебіг полювання за отаманом і його загибелі. Це – звіт Балтського повітового ГПУ обкомові КП(б)У, книга Д. Бузька “Лісовий звір”, а також матеріали Костянтина Завальнюка, зібрані в архівах Вінничини. Тож на основі цих матеріалів спробуймо вивести найбільш вірогідну версію.

       Взимку 1921-1922 років, коли бійці з`єднання були розпущені по домівках, чекістам вдалося завербувати кількох колишніх повстанців, примусивши їх під загрозою розправи над рідними до співробітництва. Однак і це не дало очікуваного результату…

       “Бюллетень секретно-информационного отдела СНК УССР” від 20 лютого 1922 року свідчить, що з осені 1921 року Одеська губернська ЧК веде посилену “разведку Балтского петлюровского повстанкома во главе которого стоял Заболотный. Повстанком руководил всеми бандами Балтского уезда и части Ольгопольщины. Эти два района были наиболее бандитскими местами южного побережья” [67].

       Перехопивши кур`єрів українського Повстансько-партизанськогого штабу і закордонного осідку Уряду УНР, а також завербувавши декого з ватажків партизанів, як отаман Тополя – чекіст О. Боровський, червоні зімітували проведення з`їзду повстанських отаманів, куди було запрошено Семена Заболотного та штаб Балтського повстанкому. Як повідомляється у тому ж “Бюллетене секретно-информационного отдела СНК УССР”, “в декабре в повстанком были влиты секретные сотрудники, с помощью которых была разработана операция. 07.02.1922 г. в Балтском уезде агентурной группой Заболотный и весь его штаб были захвачены. С захватом штаба закончена ликвидация петлюровского подполья в Балтском уезде. Заболотный – виднейшая фигура петлюровского повстанчества на Правобережье. Он стоял во главе повстанческих организаций еще в 1920 г. [67].   

       Інше джерело хибно подає, що “у ніч на 4 липня 1922  року,    внаслідок  агентурної  діяльності  ГПУ,

С. Заболотний і К. Солтис були вбиті в селі Берізки Чечельницькі (8 верст на південний схід від Ольгополя) (теперішнього Чечельницького району Вінницької області) Їх трупи були доставлені в Ольгопольське ГПУ і сфотографовані. В селі Берізки взято 18 заручників” [5; 68]. Ця інформація спростовується іншими, у тому числі й совєтськими джерелами.        

       Справді, 7 лютого 1922 року отаман зі штабом потрапляють у засідку. Його, як визначну постать повстанського руху, одразу перевозять до в`язниці у Харкові – місті, де знаходились урядові совєтські установи, аби вищі керівники УСРР особисто могли допитати отамана. Однак більшовики раділи надто рано. За невідомих нам обставин отаманові С. Заболотному вдається з полону втекти…

       Згідно агентурних відомостей, десь у середині травня 1922 року Семен Заболотний повертається в рідні краї і приймає командування загоном з рук отамана К. Солтиса. У цей час отаман був хворий, натерши велику пухлину під час пішого переходу (!) з Харкова [69].

       За   даними   від    20    березня   1922   року,     відділ

С. Заболотного (швидше якогось отамана із його загону – О.Я.) з 17 (?) бійців був у селі Тиманівці теперішнього Тульчинського району Вінницької області. Червоні джерела ВУЧК від підтверджують факт утечі отамана: “22.03 в Брацлавском районе в 11 верстах от г.Тульчина появилась банда в 12 сабель под командованием, якобы Заболотного, бежавшего полторы-две недели тому назад из-под ареста” [69].

       Інший фінал життя отамана Семена Заболотного витікає з совєтських джерел. Спробуємо реставрувати події.

       До ядра загону Семена Заболотного було заслано аґента ЧК на псевдо “Професор”, який у загоні називався прізвищем Гусько [70]. Це був колишній урядовець УНР, член Дипломатичної Місії Директорії УНР у Данії Дмитро Бузько, який, потрапивши до полону красних, був завербований особливим відділом 14-ї армії і погодився співробітничати із ЧК. Будучи відомим у самостійницьких колах,  йому  не  важко  було втертися у довіру до отамана

С. Заболотного. Ймовірно, що він виступав як посланець закордонного представництва уряду УНР чи повстанського штабу.

       Щоб здобути довіру і авторитет серед повстанців Бузько виявляв чудеса хоробрості, без жалю знищуючи комуністів і червоноармійців із продзагонів. Напевне червоному командуванню голова отамана була дорожчою за десятки красноармійських.

       “Професор”-Гусько (Д. Бузько), описуючи особистість Семена Заболотного, давав досить красномовні характеристики особистості отамана, які, на наш погляд, не свідчать про нього з поганого боку: “Отаман на добро не зазіхав. Мав дві пари білизни, френч, потерті штани й потоптані чоботи. Кожух-ченчуру з кенгуру, сукном критий, зняли йому хлопці із забитого командира-сибіряка та сиву шапку.

       - Ось,  де  моє  добро,  -  клав  руку  на  карабін  і  наган. -  Є ще шаблюка.

       Надзвичайно добрий мав інстинкт небезпеки. Якусь дикунську гостру спостережливість до того, що могло стати загрозою його життю. Властиво, цей живий інстинкт, дужий первісною силою природи, був причиною того, що банда під його проводом завжди виходила сухою з води” [2].

       Влітку 1922 року внаслідок важкого бою загін Семена Заболотного було розсіяно. Більшість повстанців полягли в нерівному бою, потрапивши у засідку. Невеликій групі з отаманом на чолі вдалося пробитися з пастки і зникнути. Однак ненадовго. За вироком долі в числі тих, що врятувались був Бузько…        

       Група Заболотного, перебуваючи під постійним переслідуванням, змушена була швидко рухатись, маневрувати, часто змінюючи місця постою і уникаючи значних сутичок із переважаючими силами червоних.       За допомогою своєї аґентурної мережі чекістам вдалося вистежити район перебування отамана С. Заболотного. По його слідах було надіслано так званий летючий загін. Але отамана попередив власний аґент у Балтському повітовому ЧК і йому пощастило уникнути пастки. Так тривало кілька місяців…

       Одного     разу     неподалік     лісу     група     отамана

С. Заболотного наштовхнулась на чисельний чекістський загін, що шукав за нею. Відбувся запеклий бій, в ході якого полягли більшість повстанців. Під отаманом поранили коня, але йому і ще кільком воякам удалося вирватися. І знову біля Заболотного був Бузько…

       Діставши інформацію про те, що Семен Заболотний планує кілька діб перепочити у селі Фернатія, Гусько передав її до Одеської ГПУ. Хату, в якій перебували повстанці,  було  оточено. Відбулася  запекла  перестрілка.

С. Заболотний відмовився здатися у полон і продовжував відстрілюватись. Тоді червоні зігнали до подвір`я заручників з числа мешканців села, пообіцявши в разі продовження опору розстріляти їх. Зрозумівши фатум долі, отаман і його побратими здалися. Це сталося 7 серпня 1922 року [70]. За вироком ревтрибуналу Семена Заболотного було розстріляно.

       Таку версію подають партійні архівні матеріали. Однак є й інша. Д. Бузько, однаково переповідаючи початок, по-іншому описує кінець історії. Він стверджує, що отаман, опинившись в оточеній хаті, спробував із боєм пробитись. Із револьвером у одній руці та гранатою в іншій він спробував вискочити, але ворожа куля наздогнала його прямо у дверях…

       30 травня 1923 року серед селянства теперішнього Чечельницького району Вінницької області повстанцями поширювалась листівка такого змісту (із незначними правками мови зберігаємо правопис оригіналу, точніше чекістської копії з оригіналу, де часто використовується слово “банда”, яким навряд чи могли називати себе повстанці – О.Я.):

 

“НАКАЗ

 

      Мужики, мужики, встаньте і гляньте на Україну, що вона не вмерла, а заснула. Україна просипається і в зеленім гаю банди збираються і будем іти на сільісполкоми і на члени комнезама, тому що вони наші внутрішні кровососи, вони, комуністи, хочуть нас із кістками з`їсти, а ми будем вас ловити і на вогні палити, так як Сергея Григор. ЯСИНСЬКОГО, він був комуніст, так буде всім комуністам і пролетаріатам. Досить мужицьку кров ссать. Досить мужика глотать, тягать, а ти, мужик, не давай комуністам ні грошей, ні хліба, ні води, а смоли йому тільки давай. Будьте здорові, більше вам писати ніщо не буду, бу скоро будем у вас у гостях.

Хай живе Україна!

Хай живе зелений гай!

Хай живе банда наша!

 

Комбат банди –                                     А. Заболотний.

 

Помічник –                                                  (підпис) [71].

 

       Але ця листівка була випущена іншим отаманом Заболотним, двоюрідним братом Семена – Архипом, який після смерті Семена якийсь час продовжував боротьбу. На початку НЕПу у 1922 чи 1923 році на сходці села, залякані і підбурювані чекістами, селяни постановили убити Архипа. І навіть ходили чутки, що так воно і трапилось [4]. Однак насправді, як стверджує донька Архипа Заболотного – Надія Архипівна Токарчук, “батько захворів на тиф, що дало ускладнення на легені, і він помер 1934 року на 42 році свого життя”  [72].

 

       Хотілося б тут згадати про подальшу дуже повчальну долю самого чекістського агента Дмитра Бузька. На імені Семена Заболотного він став відомим письменником і кіносценаристом. Однак зрада ніколи не буває безкарною. У 1930-х роках його потилиці торкнулась холодна цівка катівського револьвера енкаведиста. Вирок зрадникові винесли його господарі [1]

 

      Селянський ватажок Семен Заболотний героїчно скінчив свій земний шлях.

      Але ще й сьогодні, важко обробляючи колгоспний лан, не один селянин замріяно вдивляється в обрій, пригадуючи розповідь дідів про те, як славно літав курним південним степом останній гайдамака Одещини легендарний лицар – отаман Семен Заболотний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

 

1.   ІСТОРІЯ Української літератури ХХ століття. У 2-х тт. – К.: Либідь, 1999.- Т.2.

2.   БУЗЬКО Д. Вибрані твори. Лісовий звір.- К., 1971.- С.153-154.

3.   КОВАЛЬ Р. Повстанський довідник.- (Рукопис).

4.   ЛИСТ Ганни Скрипки до Романа Коваля.- (Особистий архів Р. Коваля).

5.   ЗАВАЛЬНЮК К. Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ ст).- Вінниця: Логос, 2000.- С.46-48.

6.   ЗАПАДНЮК В. Невисвітлені сторінки з життя академіка   Данила   Заболотного.-   (Рукопис).-    (Надав

    Р. Коваль).

7.   ЛЕНІН В. ПЗТ. К., 1975.- Т.51.- С.134.

8.   ШАТАЙЛО О. Генерал Юрко Тютюнник.- Львів: Світ, 2000.- С.51-52.

9.   ЯНЧУК О. Український військовий і повстанський рух на Одещині у 1917-1923 рр.- Одеса: Видання Українського Чорноморського інституту ім. Ю. Липи, 1998.- 80 с.- (Книга 5).

10.         ІСТОРІЯ міст і сіл УРСР у 26 тт.- Т.10.- К., 1969.- С.146.

11.         БОГАН С. Повстанський рух в Одеській губернії у 1920-1923 рр. //ЧОРНОМОРСЬКІ новини.- 1998.- С.3.

12.         КОВАЛЬ Р. Отамани гайдамацького краю.- К.: Правда Ярославичів, 1998.- С.129-130.

13.         ДЕРЖАВНИЙ архів Одеської області (ДАОО).- Ф.3.- Оп.1.-Спр. 14.- Арк.87.- (Знайшов С. Боган).

14.         ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.-Спр.210.- Арк.12.

15.         ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Арк.14.

16.         ДЕРЖАВНИЙ   архів   Вінницької   області    [ДАВО].-  

      Ф.1139.-      Оп.1.-      Спр.80.-     Арк.2,    21-23       (За

      12.11.-  28.12.1920).- (Знайшов К. Завальнюк).

17.         ДАОО.-   Ф.3.-   Оп.1.-   Спр.14.-   Арк.134.-  (Знайшов 

      С. Боган).

18.         СОВЕТСКАЯ военная энциклопедия.- М., 1933.

19.         ЯНЧУК О.,  БОГАН С.  Останній  гайдамака  Одещини //ЧОРНОМОРСЬКІ новини.- 2001.- С.3.

20.         ДАОО.-   Ф.3.-   Оп.1.-   Спр.206.-   Арк.14.-   (Знайшов С. Боган).

21.         ЦЕНТРАЛЬНИЙ Державний архів вищих органів влади і  управління України (ЦДАВОВУ).- Ф.3204.- Оп.-2.- Спр.4-б.- Арк.1.

22.         ДАВО.-  Ф.925.-  Оп.8.-  Спр.5.-  Арк.6, 10.-  (Знайшов

     К. Завальнюк).

23.         ДАВО.- Ф.3204.- Оп.1.- Спр.17.- Арк.8-8 зв.

24.         ДАВО.- Ф.1139.- Оп.1.- Спр.116.- Арк.21.- (Знайшов К. Завальнюк).

25.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.5.- Арк.34, 39.- (За 01.01.-19.08.1921).-(Знайшов К. Завальнюк).

26.         ДАВО.- Ф.925.-Оп.8.- Спр.80.- Арк.220, 258, 268.- (За 20.03.1920-25.06.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

27.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.5.- Арк.89.- (За 01.01.-19.08.1921).-(Знайшов К. Завальнюк).

28.         ЦДАВОВУ.- Ф.3204.- Оп.2.- Спр.4-б.- Арк.15.

29.         ДАВО.- Ф.925.-Оп.8.- Спр.80.- Арк.215.- (За 20.03.1920-25.06.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

30.         ДАОО.-  Ф.3.-   Оп.1.-   Спр.264.-   Арк.32.-   (Знайшов

     С. Боган).

31.         ДАВО.- Ф.1139.- Оп.1.- Спр.140.- Арк.14.- (За 09.05.-21.06.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

32.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.2.- Спр.278.- Арк.16.- (За 05.01-03.09.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

33.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.5.- Арк.101, 103, 113.- (За 01.01.-19.08.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

34.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.2.- Спр.278.- Арк.16, 18.- (За 05.01-03.09.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

35.         ЦДАВОВУ.- Ф.3204.- Оп.1.- Спр.17.- Арк.8-8 об.

36.         ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Арк.8.

37.         ДАВО.- Ф.587.- Оп.1.- Спр.127.- Арк.-102.- (За 16.03-26.05.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

38.         ДАВО.- Ф.587.- Оп.1.- Спр.127.- Арк.-226-226 зв.- (За 16.03-26.05.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

39.         ВЕЧІРНІЙ Київ.- 1991.- 25 черв.- Цит за: ШАТАЙЛО О. Генерал Юрко Тютюнник.- Львів: Світ, 2000.- С.69-70.

40.         ДАКО.- Ф.р. 2789.- Оп.1.- Спр.60.- Арк.71.- Цит за: ШАТАЙЛО О. Генерал Юрко Тютюнник.- Львів: Світ, 2000.- С.70.

41.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.5.- Арк.149.- Арк.118, 122.- (За 01.01.-19.08.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

42.         ДАВО.- Ф.925.-Оп.8.- Спр.80.- Арк.49-50, 101.- (За 20.03.1920-25.06.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

43.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.5.- Арк.149.- (За 01.01.-19.08.1921).-(Знайшов К. Завальнюк).

44.         ДАОО.-   Ф.3.-   Оп.1.-   Спр.209.-   Арк.6.-   (Знайшов

     С. Боган).

45.         ДАВО.- Ф.1139.- Оп.1.- Спр.140.- Арк.31.- (За 09.05.-21.06.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

46.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.2.- Спр.270.- Арк.15.- (За 12.02-02.09.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

47.         ДАВО.- Ф.1139.- Оп.1.- Спр.140.- Арк.34.- (За 09.05.-21.06.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

48.         ДАВО.- Ф.1139.- Оп.1.- Спр.140.- Арк.38.- (За 09.05.-21.06.1921); Ф.925.- Оп.8.- Спр.5.- Арк.186.- (За 01.01.-19.08.1921).-(Знайшов К. Завальнюк).

49.         ПОВСТАНСЬКИЙ рух на Україні у 1918-1922 рр. //ЕНЦИКЛОПЕДІЯ українознавства у 10 тт.- Т.6.- Львів, 1996.- С.2120-2121.

50.         ДАОО.-   Ф.3.-   Оп.1.-   Спр.265.-   Арк.22.-  (Знайшов

     С. Боган).

51.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.2.- Спр.270.- Арк.23.- (За 12.02-02.09.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

52.         ДАВО.- Ф-925.- Оп.2.- Спр.201.- Арк.36-36-зв.- (За 6.04-25.09.1921).-(Знайшов К. Завальнюк).

53.         ДАОО.-   Ф.3.-   Оп.1.-   Спр.265.-   Арк.9.-   (Знайшов

     С. Боган).

54.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.2.- Спр.270.- Арк.26.- (За 12.02-02.09.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

55.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.58.- Арк.17.- (За 30.06-24.10.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

56.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.5.- Арк.222-223, 230-231, 234.- (За 01.01.-19.08.1921).-(Знайшов К. Завальнюк).

57.         ДАВО.- Ф-925.- Оп.2.- Спр.278.- Арк.36, 45.- (За 05.01-03.09.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

58.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.81.- Арк.181, 240.- (За 21.07.-29.10.1921).-(Знайшов К. Завальнюк).

59.         ЦДАВОВУ.- Ф.3204.- Оп.1.- Спр.18.- Арк.15 об.

60.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.81.- Арк.345, 353, 360.- (За 21.07.-29.10.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

61.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.81.- Арк.298.- (За 21.07.-29.10.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

62.         ДАВО.-  Ф.925.-  Оп.8.-  Спр.83.-  Арк.142.-  (Знайшов

     К. Завальнюк).

63.         ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Арк.15.

64.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.81.- Арк.181.- (За 21.07.-29.10.1921).- (Знайшов К. Завальнюк).

65.         ДАВО.-  Ф.925.-  Оп.8.-  Спр.83.-  Арк.612.-  (Знайшов

     К. Завальнюк).

66.         ДАВО.-  Ф.925.-  Оп.8.-  Спр.83.-  Арк.630.-  (Знайшов

     К. Завальнюк).

67.         ЦДАВОВУ.- Ф.3204.- Оп.2.- Спр.11.- Арк..59.

68.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.84 (За 03.03-30.08.1922).- Арк.- 132.- (Знайшов К. Завальнюк).

69.         ЦДАВОВУ.- Ф.3204.- Оп.2.- Спр.11.- Арк.70.

70.         ДАОО.-   Ф.1.-   Оп.1.-   Спр.118.-   Арк.14.-  (Знайшов

     С. Боган).

71.         ДАВО.- Ф.925.- Оп.8.- Спр.86.- Арк.40.- (Копія з копії).- (Правопис виправлено автором – О.Я.).

72.         ЛИСТ  Надії  Токарчук до Романа Коваля.- (Особистий архів Романа Коваля).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лично т…                                                            С.Секретно

 

БЮЛЛЕТЕНЬ

СЕКРЕТНО-ИНФОРМАЦИОННОГО ОТДЕЛА

СОВЕТА НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ УССР

 

№ 8/245                                                  18 січня 1922 року

 

КРЕСТЬЯНСТВО И БАНДИТИЗМ

В ОДЕССКОЙ ГУБЕРНИИ

(с 1 по 31 декабря 1921 года)

 

       Декабрь в Одесской губернии прошел под знаком быстрого роста уголовного бандитизма… Основной причиной роста уголовщины является голод, принявший на юге Одесской губернии весьма значительные размеры: в Сичевской волости Одесского уезда, например, здание исполкома ежедневно осаждается толпами голодающих, молящих о помощи; в …тальской волости того же уезда за неделю зарегистрировано 12 случаев смерти от цынги и пр. Наиболее неустойчивые элементы деревни, провоцируемые к тому же сильной петлюровской агитацией, ушли под влиянием голода в бандитские шайки, пополняя собой бандитские кадры…

       Организованный бандитизм почти повсеместно в губернии затих. Постоянные бандитские группировки ничем себя в декабре не проявляли, открытых рейдов ни одна банда не совершала. Наблюдалось только несколько случаев отдельных выступлений. В Балтском уезде, бывшем долгое время главным гнездом и базой наиболее крупных политических банд Одесской губернии, спорадически появляется банда Салтиса (правильно К.Солтиса – О.Я.) и Заболотного, не развивающие однако большой активности и скрывающиеся обычно в Лесничевских и Песчаных лесах.

       Петлюровские подпольные организации, видимо существующие в большинстве мест губернии, развили в декабре сильную агитационную работу, удачно использовав создавшуюся обстановку: недавнее выступление петлюровцев под Борисполем, нервную в связи с группированием петлюровских частей в Румынии, атмосферу приграничной полосы и главным образом голод. Агитация наблюдалась почти везде: в Балтском уезде Заболотный пытался сагитировать крестьянство района м.Колбасная на восстание; в Анатольевской, Кабаньевской и Бельчанской волостях Одесского уезда наблюдалась контрреволюционная агитация; в Нечаевской волости распространялись слухи о наступлении Петлюры, в связи с чем большинство членов комнезама, боясь мести кулаков, вышли из организации. Используя продовольственные затруднения и тяжелое положение крестянства, подпольные агенты распространили в Балтском уезде слухи об обложении деревень специальными налогами сверх выполненного продналога: с крестьянской десятины – 40 тыс. рублей, с бывш. Помещичьей вдвое, с каждой лошади – 1.500.000 руб и т. д. Эта агитация создала конечно отрицательное отношение крестьян к Сов. Власти.

       В начале декабря в Первомайском уезде Одесская Губчека ликвидировала широкую подпольную организацию, возглавлявшуюся атаманами Бондарюком и Лихо (насправді це одна особа – отаман Лихо-Бондарук – О.Я.). Эта организация имела разветвления на селе, на жел. Дорогах и т. д. И вела сильнейшую агитацию против Советской власти. В числе арестованных оказались бывшие помещики, офицеры, агенты контрразведки, начальник железнодорожной станции, учителя. В период следствия бежавший от ареста Лихо (отаман Лихо-Бондарук – О.Я.) прислал в Первомайскую УЧК требование освободить всех арестованных в течении 5 дней, грозя в противном случае устроить в уезде еврейский погром (ця антисемітська погроза була цілком виправданою, адже левова доля працівників ЧК були представниками еврейського люмпену – О.Я.) и применять организованный террор к советским и партийным работникам. По этому делу Одесской Губчека было расстреляно 125 чел.

       Ликвидация организованного бандитизма в Одесской губернии, в частности в Балтском уезде, в значительной мере явилась результатом работы Губвоенсовещания. Для ликвидации Балтского бандитского гнезда, тесно связанного с соседней Ольгопольщиной Подольской губ. Губвоенсовещание установило тесный контакт между обоими Уездвоенсовещаниями и создало Чрезвычайную тройку, которая проникла в своей работе в наиболее бандитские места уезда. В с. с. Будей, Смелянки, Барбуде и Сарожинке Тройка расстреляла 11 ответчиков и лиц, принимавших активное участие в бандах, конфисковала имущество 22 хозяйств и широко применяло систему штрафов фуражом и обмундированием, что по словам председателя тройки являлось наиболее реальным наказанием.

       Институт ответчиков приведен в жизнь во всех тех местах, где политическое положение этого требовало. Результаты этих мероприятий могут быть признаны по целому ряду факторов весьма благоприятными. Так,

 

ЦДАВОВУУ.- Ф.3204.- Оп.2.- Спр.11.- Арк.27-30.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Про автора

 

       ЯНЧУК Олесь Борисович, 1972 р.н., українець. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені І.І.Мечникова та аспірантуру з теорії літератури.  Підготував дисертацію з творчості Юрія Липи в культурно-історичному контексті ХХ століття. 

       Член Асоціації українських письменників.

       Автор книг:

-       «Пороги вічності Юрія Липи» (Одеса, 1998);

-       «Юрій Липа у листах і спогадах сучасників» (Одеса, 1998)

-       «Бібліографія Юрія Липи» (Одеса, 2000);

-       «Український військовий і повстанський рух на Одещині у 1917-1923 рр» (Одеса, 1998).

       Живе і працює в Одесі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Скачать
web-mastering@referat-center.com